Асоціація збереження історії залізниць України
В середині 70–х років минулого століття, в багатьох містах колишнього Радянського Союзу, на вітринах магазинів іграшок або культтоварів, все частіше з’являлися маленькі «німецькі паровозики». Насправді, це були моделі рухомого складу залізниць Західної Європи, виконані в різних стандартних масштабах, виробництва спеціалізованих фабрик колишньої Німецької демократичної республіки. На той час ці «модельки» були виконані настільки філігранно, що багато з дорослих людей, купуючи їх своїм дітям як іграшки, настільки починали самі ними захоплюватися, від чого вже пробуджується справжнє хобі. Далі, ці захоплені люди, інколи випадково познайомившись в магазині, почали зустрічатися для обміну інформацією та моделями, врешті решт їх продажу. Багатьом колекціонерам – киянам відома «неофіційна» адреса зборів: бульвар Лесі Українки, неподалік магазину «Юний технік», орієнтовно о 18 годині, щочетверга. На жаль німці випускали моделі переважно європейського рухомого складу. А так хотілося мати у колекції щось своє, вітчизняне. Тому деякі колекціонери, що цього сильно хотіли, з часом приносили на збори і дивували всіх, або вітчизняним паровозом серії ФД, або вітчизняним пасажирським вагоном чи чимось іншим, зробленим власними руками, але з використанням деталей від німецьких моделей.
І все ж. Як це зробити вітчизняну мініатюрну модель – максимально точну копію великого оригіналу? На щастя, в ті ж 70-і роки, на залізницях СРСР можна було зустріти ще багато чого цікавого. Насамперед, на деяких малодіяльних напрямках можна було побачити діючі паровози. Крім цього, при багатьох локомотивних депо існували так звані «бази запасу», на яких здебільшого зберігали паровози, що свого часу не відпрацювали свій ресурс. Інколи паровози виявлялися на підприємствах, де вони використовувалися як тимчасові котельні, або на маневровій роботі. Тепловози практично ще всіх серій, набудовані заводами СРСР, працювали на коліях колишньої супердержави. Переважно на підприємствах колійного господарства можна було побачити безліч старовинних вагонів, навіть тих, які збудовані ще за часів Російської імперії. Тобто, хочеш мати модель чогось вітчизняного? Тоді бери фотоапарат, папір, олівці, рулетку і вперед. Так, почавши з колекціонування «чужих» моделей, ті мої колеги, кому була цікава історія вітчизняного залізничного транспорту, почали їздити, шукати, знаходити і фотографувати всіляку залізничну старовину. Моя перша подібна подорож відбулася влітку 1979 року до Білорусі. Дуже вдячний за це моєму старшому товаришу Олександру Лантону, на машині якого ми об’їхали декілька «паровозних» місць. І про те що побачив і трошки сфотографував, запам’ятав на все життя. Далі, охочих до пошукових подорожей ставало все більше і більше…
Дуже цікава деталь. Наприкінці 70–х років українськими археологами було вивчено багато нових місць при прокладанні лінії київського метро в бік Подолу, що дало підстави визначити орієнтовний вік нашого міста. А рік святкування ювілейної дати – 1500 річчя міста, партія та уряд призначили на травень 1982 року. До ювілею старалися зробити свій внесок всі організації та підприємства міста. Хто допомагав фінансовими відрахуваннями, хто займався благоустроєм прилеглої території і таке інше. Думаю дуже вдало відрізнилися залізничники. До ювілею, неподалік локомотивного депо Київ–Пасажирський встановлено чудовий пам’ятник – пасажирський паровоз ИС20-578. Це вже потім, пізніше, з’ясувалося що таких паровозів на весь світ більше не лишилося. Одна єдина вціліла машина!
Подорожі подорожами, але навідувалися ми і в музеї підприємств. Наприклад, в Києві тоді існували три музеї. За цікавістю експозиції, їх можна було б розставити так:
- Музей Київського електровагоноремонтного заводу. Велика пошана його багаторічному директору та ентузіасту своєї справи, нажаль вже покійному Соколовському Юрію Богумиловичу.
- Кімната-музей локомотивного депо Дарниця.
- Кімната-музей локомотивного депо Київ–Пасажирський.
Прикро тільки що всі подібні музеї були сильно «заідеологізованими». Приходиш вперше і бачиш, підприємство засноване тоді то … А далі – події 1905 року, революції 1917 року і пішло поїхало. Все. А головного – про підприємство, майже нічого.
Не один рік ходили чутки про те, що начебто хтось з керівництва Південно-Західної залізниці намагався організувати справжній залізничний музей. Але нажаль все так розмовами і закінчувалося.
Далі буде. Гопкало Олександр. 26 квітня 2009 року.